Смичкові в академічній музиці

В сучасній академічній музиці використовують чотири смичкові інструменти — скрипка, альт, віолончель та контрабас, ці інструменти утворюють струнну групу симфонічного або камерного оркестру, при цьому скрипки зазвичай поділяються на дві партії — перших та других скрипок.

Група смичкових інструментів вважається основою симфонічного оркестру. У цієї групи найбагатші звукові можливості, загальний оркестровий діапазон тощо. Повний обсяг усієї групи смичкових інструментів у симфонічному оркестрі охоплює майже сім октав від контроктави до соль четвертої октави.

У сучасному вигляді приблизно наприкінці XVII століття, а смичок прийняв свій сучасний вигляд у кінці XVIII. Не зважаючи на темброві відмінності деяких інструментів групи у загальній масі вони звучать однорідно, що пояснюється єдністю звукової конструкції. Прийоми звуковидобування на смичкових інструментах досить багатоманітні — розрізняють такі штрихи як legato («зв'язно», кілька нот об'єднуються одним рухом смичка), detaché («окремо» — напрямок руху смичка змінюється на кожну ноту), та spiccato («виділяючи» — смичок відскакує від струн, утворюючи відривисте звучання). Особливим прийомом гри смичком є прийом col legno, коли до струнами дотикається древко смичка, а не волосся. Інколи на стмичкових інструментах грають і без застосування смичка — защипуючи струну пальцем — такий прийом гри називається піцикато (pizzicato) і позначається — pizz., а повернення до гри смичком називається арко і позначається — arco.